Звикли боятися під час екранізацій Кінга? Триматися за плед і виглядати монстра з-за кадру? Забудьте. Фільм “Життя Чака” — це не той Кінг. І тим більше — не той Фленаґан, якого ми знаємо за «Доктором Сном» чи «Падінням дому Ашерів».
Так, Майк Фленаґан знову працює з містикою, алегорією та тонким психологізмом, але цього разу він будує не хорор, а гімн буттю. І це справді несподівано.
Світ, який зникає, і Чак, якого ми не знаємо
Фільм відкривається майже тихим апокаліпсисом. Немає гучних вибухів чи космічних катастроф — усе відбувається поступово: гасне інтернет, вимикається зв’язок, падає світло, зникають зірки. Світ стирається, мов спогад.
На цьому тлі ми знайомимось з учителем Марті (Чіветел Еджіофор) — людиною, яка більше губиться, ніж рятується. Його дорога — не втеча від загибелі, а пошук самого себе серед згасаючого світу.
І всюди — білборди з написом: «Дякуємо, Чаку, за 39 чудових років», що стає символом особистої історії замість глобальної драми. І тут починається справжня рецензія на фільм “Життя Чака” як на мозаїку емоцій.
Читайте також: Найцікавіші кінопрем’єри липня 2025: що подивитися у кінотеатрі цього місяця
Гіддлстон у танці: образ, який не забувається
На півфільмі на сцену виходить Том Гіддлстон, але не як герой-борець, а як примара минулого — танцює, усміхається, прощається. Його поява, хоч і коротка, забиває серце ритмом ніжності й ностальгії.
Далі фільм змінює хід: ми бачимо дитинство і юність Чака, блискуче зіграні Бенджаміном Паяком і Джейкобом Трембле. Саме через них глядач проживає усю палітру життя — від невдач до захоплень, від сорому до тріумфів.
Нелінійна історія про пам’ять і смерть
Сюжет — як калейдоскоп: від апокаліпсису — до особистих драм, від горища з привидами — до фінальної сцени прийняття. Тут немає прямої лінії часу, лише спогади, моменти, фрагменти.
І в цьому сенсі “Життя Чака” нагадує «Загадкову справу Бенджаміна Баттона»: фільм не про події, а про емоції, що з них народжуються.
Це кіно про те, як з роками відмирають частинки нас самих: люди, ролі, мрії. І як кожна втрата лишає по собі розуміння — жити треба тут і зараз.
Memento mori, або як помирати красиво
Найсильніша сторона стрічки — це її емоційний посил. Вона не кричить, не нав’язує, не моралізує. Вона нагадує. Про щось дуже просте: що смерть неминуча, але життя — це те, що ми можемо обрати щодня.
І, можливо, найстрашніше — це не сама смерть, а недожите життя, знехтуване моментами, які могли б бути щастям.
Відкладений реліз і іронія часу
Попри готовність ще у 2024 році, “Життя Чака” офіційно вийде в прокат лише влітку 2025-го. Фільм уже встиг отримати приз глядацьких симпатій на фестивалі в Торонто та українську прем’єру на МиколайчукOpen, але широкого глядача ще чекає. І в цьому є дивна поетична іронія: історія про важливість миті сама стала жертвою відкладання.
Висновок: Кіно, що хочеться пережити, а не просто подивитися
Ця рецензія на фільм “Життя Чака” — не лише про кіно. Вона про нас із вами. Про наші спроби втримати дорогоцінне, наше небажання відпускати, наше прагнення бути поміченими, хоч трохи. І саме це робить фільм Майка Фленаґана не лише кінематографічним експериментом, а й емоційною подією.
Тож, коли фільм нарешті дійде до кінотеатрів — не проґавте. Можливо, це буде саме той вечір, коли ви згадаєте: життя — це чудо.